"Шкіромий"
Переклад з рос. Олександра Тарасенка,
серпень 1993 р.

Простирадло - утікало,
І білизна - хай їй грець,
І матрасик, мов карасик,
Від мене забрався геть.

Я за мапу - мапа в шафу,
Я за пензлик - той нишком
І сховався під ліжком.

Я хочу поїсти сало,
Відрізаю шмат чималий,
Але кляті ті шмати
Від мене - під три чорти.

Чобітки за рушниками,
Рушники за мотузками,
Мотузки за чобітками,
Все батьківське надбання
Шаленіє, скаженіє
І тікає навмання?

Раптом просто із горища
Клишоногий, наче рак,
Шкутильгає водомийник
І до мене мовить так:

Ти гидкеє, ти бруднеє,
Неохайне поросятко,
Ти брудніш за сміттєзбірник,
У люстерко подивись!

У тебе вапно на оці,
У тебе г... на боці,
У тебе такі капиці,
Що іздерлись ногавиці!
Навіть, навіть ногавиці
Від тебе забрались геть!

Дуже рано на світанку
Миють личко каченята
Й пташенята,
І шпачки, і пацючки.

Ти єдиний не помився
І бруднечею лишився,
Тож забрались від бруднечі
І панчохи, й чобітки.

Я - шановний водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий!
Ледве гепну я ногою,
І покличу козаків,
Водомийники юрбою
Всі візьмуть напоготів.
Закатують, відшматують
Неохайних дітлахів.

І прочуханку жорстоку
Запровадять над тобою,
У Матвіївську затоку
Вмить занурять з головою!

Замантулив в мідний таз,
Заволав "Кара - барас!"

Тої ж миті мило, мило
Зась! - в волосся - мити зілля,
Гілля, рілля і бадилля
Підбадьорює:

"Мию, мию сажотруса
Пильно, щільно,
Чисто, густо!
Буде, буде сажотрус
Чистий, мов різдвяний гусь".

Тут мочало причвалало
І мерщій малечу мить.
Ось вовтузить, мов шибало
І волає, і ганьбить.

Від збентежених мочалок
Я мерщій, немов від палок,
І вони чимдуж загалом
Нижнім Валом, Верхнім Валом.

Я до Бабиного Яру,
Навпростець я повз кошару,
А вони - чезез мури,
Як підступи ї щури.

Тут назустріч мій коханий,
Мій улюблений кацап,
Він з Альошею і Ванєй
Прямував, неначе цап,
І мочалку, наче галку,
Він щелепами цап-цап!
А затим ногами він затупцював
І руками він мене відлупцював
"Уходи-ка ты домой", - він
мовляв,
"Да лицо своё умой", - він
мовляв,
"А не то как налечу", - він
мовляв,
"Растопчу и проглочу", - він мовляв.

Я по вулицях борснувся
підтюпцем,
Втік до водомийника кінець
кінцем.

Милом мивсь, цеберком грюкав,
Як ударник п'ятиріччя.
І багнюку, і гівнюку
Відокремив від обличчя.

Тої ж миті капелюх
Сів на мене проміж вух,
А за ним цукерок купа:
"З'їж мене, малеча любо!"
А за ними сала шмат:
"Поласуй мене, мій брат!"
Ось і зошит повернувся,
Ось і коник без візка,
І абетка з інглиш мовой
Станцювали гопака.
Шанобливий водомийник,
Славнозвісний шкіромий,
Водомийників керівник
І мочалок ланковий
Закружляв мене у танку
І, кохаючись, мовляв:

"Ти тепер мені приязний,
Ти тепер мені люб'язний,
Тож нарешті ти, бруднеча,
Шкіромия вшанував!"

Треба, треба, треба митись
Вдень і ввечері - то ж ба!
Неохайним сажотрусам
Ой ганьба, ганьба, ганьба!

Хай живе рушниченько
пухкенький
і мило духмяне, мов ненька,
і кістковий гребінь,
і голярський камінь!

Тож мийся, підмийся, голись!
Пірнай, виринай, не барись!
У лазні, ставку, на болоті,
В Гнилім Тикичу,
що в Кам. Броді,
В Криму і в Карпатах
Усюди й завжди
Вкраїні хвала - і воді!

THE SLEEPER by Edgar Allan Poe

AT midnight, in the month of June,
I stand beneath the mystic moon.
An opiate vapour, dewy, dim,
Exhales from out her golden rim,
And, softly dripping, drop by drop,
Upon the quiet mountain-top,
Steals drowsily and musically
Into the universal valley.
The rosemary nods upon the grave;
The lily lolls upon the wave;
Wrapping the mist about its breast,
The ruin moulders into rest;
Looking like Lethe, see, the lake
A conscious slumber seems to take,
And would not for the world awake.
All beauty sleeps! — and, lo! where lies
With casement open to the skies,
Irene with her destinies!

O, lady bright, can it be right,
This window open to the night?
The bodiless airs, a wizard rout,
Flit through thy chamber, in and out,
And wave the curtain-canopy
So fitfully, so fearfully,
Above the closed and fring?d lid
'Neath which thy slumbering soul lies hid,
That o'er the floor and down the wall,
Like ghosts, the shadows rise and fall.
O, lady dear, hast thou no fear?
Why and what art thou dreaming here?
Sure thou art come o'er far-off seas,
A wonder to these garden-trees!
Strange is thy pallor — strange thy dress —
Strange thy glorious length of tress,
And this all-solemn silentness!

The lady sleeps. O, may her sleep,
Which is enduring, so be deep!
Soft may the worms about her creep!
This bed, being changed for one more holy,
This room for one more melancholy,
I pray to GOD that she may lie
Forever with unclos?d eye!
My love, she sleeps. O, may her sleep,
As it is lasting, so be deep!
Heaven have her in its sacred keep!
Far in the forest, dim and old,
For her may some tall tomb unfold —
Some tomb that oft hath flung its black
And wing-like pannels, fluttering back,
Triumphant o'er the crested palls
Of her grand family funerals, —
Some sepulchre, remote, alone,
Against whose portal she hath thrown,
In childhood, many an idle stone, —
Some vault from out whose sounding door
She ne'er shall force an echo more,
Nor thrill to think, poor child of sin,
It was the dead who groan'd within.

Перевод К. Бальмонта

СПЯЩАЯ

В Июне, в полночь, в мгле сквозной,
Я был под странною луной.
Пар усыпительный, росистый,
Дышал от чаши золотистой,
За каплей капля, шел в простор,
На высоту спокойных гор,
Скользил, как музыка без слова,
В глубины дола мирового.
Спит на могиле розмарин,
Спит лилия речных глубин;
Ночной туман прильнул к руине!
И глянь! там озеро в ложбине,
Как бы сознательно дремля,
Заснуло, спит. Вся спит земля.
Спит Красота! - С дремотой слита
(Ее окно в простор открыто)
Ирэна, с нею Судеб свита.

О, неги дочь! тут как помочь?
Зачем окно открыто в ночь?
Здесь ветерки, с вершин древесных,
О чарах шепчут неизвестных -
Волшебный строй, бесплотный рой,
Скользит по комнате ночной,
Волнуя занавес красиво -
И страшно так - и прихотливо -
Над сжатой бахромой ресниц,
Что над душой склонились ниц,
А на стенах, как ряд видений,
Трепещут занавеса тени.

Тебя тревоги не гнетут?
О чем и как ты грезишь тут?
Побыв за дальними морями,
Ты здесь, среди дерев, с цветами.
Ты странной бледности полна.
Наряд твой странен. Ты одна.
Странней всего, превыше грез,
Длина твоих густых волос.
И все объято тишиною
Под той торжественной луною.

Спит красота! На долгий срок
Пусть будет сон ее глубок!
Молю я Бога, что над нами,
Да с нераскрытыми очами,
Она здесь вековечно спит,
Меж тем как рой теней скользит,
И духи в саванах из дыма
Идут, дрожа, проходят мимо.

Любовь моя, ты спишь. Усни
На долги дни, на вечны дни!
Пусть мягко червь мелькнет в тени!
В лесу, в той чаще темноокой,
Пусть свод откроется высокий,
Он много раз здесь был открыт,
Принять родных ее меж плит -
Да дремлет там в глуши пустынной,
Да примет склеп ее старинный,
Чью столь узорчатую дверь
Не потревожить уж теперь -
Куда не раз, рукой ребенка,
Бросала камни - камень звонко,
Сбегая вниз, металл будил,
И долгий отклик находил,
Как будто там, в смертельной дали,
Скорбя, усопшие рыдали.

(1911)

Нашла в Librivox неплохое чтение The Raven

http://ia310119.us.archive.org/0/items/raven/raven_poe.ogg

сам стих чересчур велик, можно зайти

http://lib.ru/INOFANT/POE/crown3.txt

Чеслав Милош

Рецепт

Только не признания. Собственная жизнь
Так меня допекла, что я б испытал облегчение,
Повествуя о ней. И поняли бы меня
Неудачники — а сколько их! — что на улицах городов
Качаются, в полубреду или пьяные,
Больные проказой памяти и виной существования.
Так что же меня удерживает? Стыд,
Что беды мои не столь живописны?
Или дух противоречия? Слишком модны стенанья,
Несчастливое детство, обиды и прочее.
Даже если б созрел я до жалоб Иова,
Лучше смолчать, восхвалять неизменный
Порядок вещей. Нет, что-то другое
Не позволяет мне говорить. Кто страдает, обязан
Быть правдивым. Куда там, сколько притворства,
Сколько комедии, жалости к себе!
Фальшивость чувств познаётся по фальши фразы.

Я слишком ценю стиль, чтобы рисковать.

Перевод А. Ройтмана

Czeslaw Milosz
PRZEPIS

Tylko nie wyznania. Własne życie
Tak mnie dojadło, że znalazłbym ulgę
Opowiadając o nim. I zrozumieliby mnie
Nieszczęśnicy, a ilu ich!, którzy na ulicach miast
Chwieją się, półprzytomni czy pijani,
Chorzy na trąd pamięci i winę istnienia.
Więc co mnie powstrzymuje? Wstyd,
Że moje zmartwienia nie dość malownicze?
Albo przekora? Zbyt modne są jęki,
Nieszczęśliwe dzieciństwo, uraz, i tak dalej.
Nawet gdybym dojrzewał do skargi hiobowej,
Lepiej zamilczeć, pochwalać niezmienny
Porządek rzeczy. Nie, to co innego
Nie pozwala mi mówić. Kto cierpi, powinien
Być prawdomówny. Gdzież tam, ile przebrań,
Ile komedii, litości nad sobą!
Fałsz uczuć odgaduje się po fałszu frazy.

Zanadto cenię styl, żeby ryzykować.