предлагаю здесь всем украинцам (и не только) немного пообсуждать творчество украинского поэта и писателя Сергея Жадана) первой предлагаю выступить Наташке Сумкинсу) ибо она у нас любитель его стихов... а позже и я с прозой подползу ;)
а Тигренке наверное будет интересно попробовать перевести)

так что все Велкам! ^_^

я приду поближе к утру со стихами.
они балдёёёёжные

З травневих верлібрів, дощів і полюцій
ми завжди виходимо якось миршаво.
Дитинко, ми наслідки цих революцій,
поглянь,як нам світить зогнила Варшава.
Бо сонце щоночі тіка до Європи,
бо привид страху ще блудть тілом.
Дитинко, отут чи навряд що поробиш,
якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду з долоні допиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
унеможливлює спробу втечі
Це, певно, посіяна в нас ущербність-
потреба шляху, до якої звикли.
Тому безпроблемно сприйматься щебінь,
розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
повір, що навряд чи то буде Варшава
Бо,розумієш, ці зіпсовані крани
не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани,
ти сонно читаєш нічну молитву:
зійди,освято,на все, що робили,
на все, що значили нечутним ліком...
Мої долоні, мов дві рибини,
спрагло тиснуться до мокрих вікон.
(с)
Жадан

"та й з сексом серед міліціонерів треба ще подумати,
від сексу бувають діти,
нащо нам стільки міліціонерів?.."

"тому що там, де для неї зупинявся потяг, для мене зупинявся час,
і я міг лише чекати, коли він знову рушить,
чекати, затамувавши подих, аби не злякати його, оскільки я надто добре знав цю дорогу,
я точно знав, як довго вона триває і чим саме вона закінчується."

"і раптом усвідомив, що коли залишитись тут і довго стояти, дуже довго,
можно буде спостерігти, як пташиних голосів стає все мешне й менше,
щоразу менше й менше, а потім вони взагалі зникнуть, зовсім-зовсім,
і на їхньому місці з'явиться щось інше, наприклад, тиша."

"чим частіше зупиняєшся в дорозі, чим довшими робиш свої зупинки,
тим більше шансів помітити врешті всі деталі, які не можна було помітити, не зупинившись,
тут річ навіть не в куті зору, а в швидкості твого руху,
якби я зупинився, я б міг помітити, що це не просто зміна мого уявлення про ландшафт,
це зміна самого ландшафту, а відповідно -
це зміна мене самого."

"загалом - повертатися в місця , в яких ти ріс, майже те саме,
що повератися до крематорія,
в якому тебе одного разу вже спалили."

"...виходити довгим, як блюзи, літнім вечором до річки, сидіти мовчки над нею, дивитись на протилежний берег,
на якому, так само як і на твоєму, немає нічого -
ні минулого, ні теперішнього,
і розуміти, що навіть як би той старий міст все-таки уцілів,
ті б ним навряд ли захотів перейти на протилежний бік, тому що насправді -
і цього я теж зрозуміти ніколи не зможу -
з цього берега, з цього міста, від цієї пам'яті тобі просто немає куди іти."

"після цього вони розходяться по домах, падають навзнак, кожен у своє ліжко
і, засинаючи, дивляться на небо.
небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на них".

"'слава кпрс' 80-их це 'завжди кока-кола' 90-их."

"світ мертвих дихає з тобою одним повітрям."

"тому що пам'ять не може мати меж, тому що твоя музика робить твою біографія,
виправляє її, ламає і калічить,
тому що в цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду,
тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій,
просто немає недозволених місць."

переношу из дневника

Вуду в домашніх умовах

Так вони підійшли до цієї ночі.
Пам’ятай про них, залишаючи
своє місто і повертаючись в нього.
Небо, нагріваючись зранку,
ніби вода в баках, все одно
акумулює всі їхні зради і їхню
любов, котра перепалюється,
як цукор, з якого роблять
циганські льодяники.

Такими вони й лишаються, бачать
сонячні відбитки на рисових
полях дитячої шкіри, коли небо
відкривається, мов скриня,
прикрашена зображеннями
зеленооких дияволів, і на якусь
мить з’являються всі справжні
карти небес, за якими так довго
полюють числені шарлатани.

І тоді хтось один, хтось, кому
взагалі немає чого втрачати,
раптом зупиняється і говорить –

я знаю, говорить він, я знаю як
душа залишить мене, одного разу
вона пройде крізь надрізи на
моїй шкірі, крізь шрами, які
відкриються, наче небо, на моєму тілі,

і ще, говорить він, я знаю –
якщо довго дивитись на рани,
можна побачити як вони затягуються,
я не боюся того, що буде –
я надто добре пам’ятаю те, що було.

Хто ще залишиться з нами
до кінця цієї дивної служби, хто ще?

Ось робітники, які роблять
ремонт в порожньому будинку,
здирають шпалери і знаходять
під ними старі газети, в яких
написано все про їхні смерті,
про їхні майбутні нещастя, це
продавці повітря говорять тобі –

не зазирай, ніколи не зазирай
в порожні очі своєї совісті,
не торкайся цих тихих нерухомих
озер, під цією в'язкою поверхнею
стоять вони всі – всі, хто має
пройти твоїм життям, щоби
залишити в ньому місце для тебе.

Країною блукають мовчазні
продавці повітря, об'єднані дивними
знаннями, труться біля кас і
зелених парків, сидять в теплих
барах навколо стадіону,
намагаються тобі пояснити –

що твого повітря тобі відпущено
саме стільки, скільки потрібно
для дихання, того повітря, яке ти
надбав, стане якраз на решту
твого життя,
все починається тобою,
все тобою закінчується,

і цієї ночі,
і кожної іншої ночі,
немає нікого крім тебе і тих,
хто знаходиться з іншого боку,
і можеш почути крізь сон,
як відлунюють їхні кроки,
як лунають їх голоси,
як б'ються їхні серця,
як вони зупиняються.

імміґрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

* * *

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенях на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

(с)
Жадан

что-то нас так много - аж целых двое)

Я бы присоединилась может... если бы украинский знала ^_^ а вот такая вот, необразованная)

СнежнаЯ, образуем)

это как? :)

СнежнаЯ, ещё не знаю.
будем с тобой ток по-своему говорить, о!

О_о... вот вам и самообразование... ну... попробовать-то можно ;)

СнежнаЯ будь-ласка, пробуй)

буду) или будю? или как оно? :)
а ласка - это животное такое пушистое? :)

Черт. Из дому переведу - не успеваю уже, окей ??? :)))

Конефно-конефно ^_^

будь-ласка это пожалуйста)

Apriori, ооо, наконец-то я тебя дождалась)) привецтвуем) ждем-с))

Суми, ни за что бы не догадалась... а я то раньше считала, что украинский понимать ничего не стоит, будет мне наука) запоминаем)))

Из майских верлибрив, дождей и поллюций
мы всегда выходим как-то плюгаво.
Детка, мы последствия сих революций,
взгляни, как нам светит гнилая Варшава.

Потому что солнце- что ночь! - то бежит до Европы,
привидение страха еще владеет телом.
Детка, здесь ты вряд ли что-то сделаешь,
если это желание еще не улетело.

Так как есть лишь вода из ладони допроса.
Вырастают гвозди между пальцев предтечи.
И патологическое отсутствие Египта
Убивает напрочь попытку утечки

Это, может, посеянна в нас ущербность -
потребность пути, к которой привыкли.
Потому беспроблемно принимается щебень,
разбитные дороги и старые мотоциклы.

Впереди нас не ожидают, детка,
пренебрежение родителей или народный почет.
Хоть всегда существует конечная остановка,
поверь, что вряд ли то будет Варшава

Потому, понимаешь, попорчены краны
не отвечают за воду пролитую.
Ты метишь йодом полученные раны,
ты сонно читаешь ночную молитву:

зійди,освято,на все, що робили,
на все, що значили нечутним ліком...
Мої долоні, мов дві рибини,
спрагло тиснуться до мокрих вікон.

взойди, святый дух,на все, что делали,
на все, что видели невидимым ликом...
Мои ладони, словно две рыбины,
тянутся дотянутся до мокрых окнон.
(с)
Жадан

Восхитительно..

СнежнаЯ, ооооо, Даша, как же я люблю украинский... МММммм...
сказывается вторая родина, зовет...
да только что толку..

Apriori, ну офигеть!!! классный перевод!! еще и оставить на русском частичку Жадана.... респект, определенно!!!

assia, *раскланиваюся*

Apriori, мумничка!)

надо же... здорово...

СнежнаЯ, ага, мне тож нравится украинский ... ваще!