Ся-Ся була ще маленька, а вже вміла народжувати. Такого у людей немає. А Ся-Ся мала. Діточки в неї розходились великими терожами. Такі ж самі, як і вона сама. Такі ж вушка, такий же стан – довгий, самостійний й масій. Й було з того на три огірка розміру. У пів року Ся-Ся вже вміла малювати. Тільки без натхненний дурень, що замість доброго табаку Кі нюха табак Ко, міг впізнати у в її малюнках голих хлопчиків й цибульки. Бо це так й було.

Якось Ся-Ся мала у нагоді випадок, що позбавив її почуття гумору. Її крихітне масясє тільце прокусилось зубами одного насквізь. Тому Ся-Сі довгенько прийшлось лікуватись самостійною медициною. Щоночі плакати й кусати собі губоньки від болючки. Кожного вечора наша небого виходила на згороду й цілувала сусідню коровку у ніжку, бо так вона бачила у кінострічці. На що та, цнотлива приваблива тварюка, соромлячись, чуха деревце ріжками. А потім Ся-Ся націлувавшись у вдоваль бігла до ставка й пускала по воді бульки. Маленькі й великі. Такі кругленькі наче груди, що не так вже давно відростила собі онучка бабуки Зулі. Водяні ж були не тривалі і скоренько лопались. Тому Ся-Ся кожного разу придивлялась на груди дівчини, чекаючи що і ці скоро лопнуть. Отак, бусц і немає.

Ся-Ся дивувалась тим, що качки сірі, тим, що хазяйський пес прив`язан до будки, тим, що вона цноката і тим, що усі полюбляють молоко.

У Ся-Сі була власна пісенька. Співалась вона таким чином, що кожний пересічний міг схопити її з повітря, покласти до торби, а потім продати її на ярморці. Ся-Ся мрія стати принцесою. На великих підборах з довгою кінською косою.

І усе було б добре і усього б було досить, поки би не це. А це таке. Оближ його, горлянила з літньої кухні бабуляся голоса до онучки. Та де ж було почути вухами, коли усі вони зайняти були шушуканням й компліменами. Самими коленами виклеканні. І сіли. А скоріш налягли на бідолашну Ся два молодих тіла. Перше з яких було належило самій отій онучки, котра з бульбашами, а друге Микитькі, що з сусіднього села приїздить цукром торгувати. Бо Ся-Ся поралась у соломі, в`яжучи собі кушака і наглядаючи за маленьким випуском діточок, що грались у салки біля умивальника за клунею.

Останній раз глянула Ся-Ся на сонячний промінь, дихнула свіжого вітерця, трохи слишно пискнула й віддала Богу свою малу душу. Покинувши ще тепленьке тіло лежати під спиною своєї вбивці.

Довго гука її сусідська корова, довго шукали малі діточки матусю, довго скиглили щури у сараї. Та Ся-Сі не було.

Потім, коли прийшла осінь, сіно понесли до сараю, де згодували їм бичка. А Ся-Сю так і не знайшли. Бо бичок кровно клявся, що не бачив у сіні нiякого тільця. Тому у дворі було вирішено, що Ся-Ся була ведьмачкою і зовсім не померла таки.

Так оно часто бува. Люди дума про те, що треба те-се. А насправді, говць! І нема ні їх, ні те-се. А що питати про тваринок! Звісно нема що!